Лариса Ніцой провчила матір, яка смикала за руку сина і сварилася посеред вулиці: "Невже і я така д*репа була в молодості?"

Та утримуюся я! Іду містом. Сонечко пускає в очі сонячні зайчики. На деревах золотиться листя. Клен розпростер свої лапаті помаранчеві крила. Милота неймовірна. Назустріч іде матуся. Веде за ручку хлопчика років трьох. Одна рука в маминій руці, в іншій руці букет жовтого листя. Гордо несе його перед собою. Малий естет. Мимоволі усміхаюся. Тим часом хлопчик побачив під ногами жовтого-прежовтого, яскравого кленового листка. Той лежав на тротуарі, ніби величезна долоня, ще й хвостиком догори, наче припрошуючи: "Підхопи мене!".

Хлопченя нахилилося. Однією рукою тримаючись за маму, яка продовжувала собі йти вперед, іншою ручкою, тримаючи свого букетика, намагався ухопити ще й цього листяного хвостика. Раз змахнув рученям – мимо. Другий раз – лише букетом черкнув об асфальт. А листок манить. Мама йде вперед, хлопчик усим корпусом назад, за листком.

Мама малого за руку смик. У мене серце – коль. - Артьом! Пайдьом уже. Жінка потягла малого на себе. Відстань між малим, його простягнутою ручкою до листка і листком стала збільшуватися. Проходячи повз них, помітила, як з очей малого хлюпнув відчай. Йому конче був потрібен той красивий листок. Почулося дитяче хникання.

- Да што ш такоє! Сейчас аставлю тєбя здесь! – на весь голос. І знову смик за руку.

В моє серце вперлася гостра шпичка. Як це, «аставлю»? Що повинна відчути дитина на такі заявочки найріднішої людини у світі, своєї матусі?

Малий голосно заплакав. Вже здалеку, озираючись, побачила, як мама вліпила малого по дупці, щоб не вередував. В серці запекло. Прийшла додому, п’ю корвалол.", - поділилася Ніцой.